У першій половині XIII століття
монголо-татарські орди, очолювані Батиєм, захопили Київ і попрямували
через Карпати в Угорщину. Вояка Батий вогнем і мечем плюндрував землю
Галицької Русі. Але мужньо боронився український народ. Про один з
епізодів героїчної боротьби наших далеких предків із монголо-татарською
ордою розповідає Іван Франко в повісті "Захар Беркут".
Служіння народові було метою життя дев'яносторічного Захара. Усе своє
життя віддав він громаді. Дізнавшись про наближення ворога, Захар радить
тухольцям не просто відбити, а розгромити монголо-татарів. Старого
Беркута хвилює не тільки небезпека, що нависла над Тухлею, а й та
небезпека, що загрожує сусідським селам. То ж, заручившись сусідською
допомогою, послухавши поради Захара, громада вирішує розгромити ворога в
тухольській долині. Саме в цю складну хвилину старий Беркут отримує
звістку про те, що його син Максим живим захоплений у полон. Захар не
йме віри дим словам: Максим краще дасть себе порубати, ніж віддасться в
неволю. Але Максим боровся сміливо, і лише підступом та силою вдалося
взяти його та закувати в залізні пута.
На душі в Захара Беркута туга та тривога: небезпека загрожує громаді,
син у полоні, як воно буде? Та чи здобудуть вони перемогу? Сама природа
ніби передчуває біду: ревуть тури, виють вовки, навіть земля глухо
стугонить.
Захар Беркут усвідомлює свій обов'язок ватажка навіть тоді, коли боярин
Тугар Вовк пропонує тухольцям випустити монголів із долини, а за це
віддати полоненого Максима живим. Люди розуміють, який біль крає зараз
батьківське серце Захара, і пропонують прийняти пропозицію. Але старий
Беркут у цей час — насамперед громадський ватажок. Він відмовляється,
тому що звільнені монголи обов'язково підуть нищити сусідів, які зовсім
не готові до бою й зазнають ще страшніших втрат. Захар підкорює
батьківські почуття громадським інтересам і твердо відповідає
монгольському посланцеві: "Або ми всі загинемо, або ви всі — іншого
вибору нема".
У героїчній боротьбі тухольцям пощастило розбити монголо-татар, та
залишилася ще купка ворогів, які потопали. Серед них були ворожий
воєначальник Бурунда й Максим Беркут.
Вороги просять відпустити їх в обмін на життя молодого Беркута. І цього
разу Захар незламний. Приборкавши батьківські почуття, він розуміє, що
звільнені монголи не простять загибелі свого війська й наведуть на Тухлю
ще більшу силу. "Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч
один ворог нашого краю!" — каже старий Беркут і своєю рукою посилає
величезний камінь у купу ворогів, де був і його син. Але не витримало
серце батька: Захар "тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками,
ридав тяжко". Його можна зрозуміти. Але в грізний для народу час старий
Беркут показав надзвичайну твердість, стійкість, силу духу.
У своїй останній промові перед громадою Захар Беркут зазначає, що
тухольці перемогли не лише завдяки зброї, а й за допомогою мудрості,
згуртованості, дружби. Слова старого Беркута звучать як заповіт
нащадкам: "Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися
купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа
сила не побідить вас".
Іван Франко втілив в образі Захара Беркута мудрість народу, його
прагнення жити в злагоді та мирній праці. Своєю повістю Великий Каменяр
закликає нас любити свій народ і свою країну, яка стільки страждала, а
ще більш за все цінувати згуртованість і єдність, які роблять будь-яку
громаду непереможною.