"Джакомо Джойс" — це красива і незвичайна історія кохання. "Очі мої у темряві не бачать нічого, любове моя. Ще. Не треба більше. Темне кохання, темна втома. Не треба більше. Темрява". Оті короткі називні речення акцентують на почуттях. Вони прикривають і водночас відкривають завісу таїни людських стосунків, таємницю кохання.
Кохання в оповіданні Джойса поступово трансформується, і читач не помічає, як історія кохання стає історією душі. Душа перебуває у постійному прагненні самопізнання і пізнання духу епохи. За основу оповідання Джойс узяв реальні спогади про свою закоханість в Амалію Поппер, приватним учителем якої він був. Тільки власні почуття могли надати оповіданню такої досконалості та інтимності звучання: "Вибігаю з тютюнової лавки і кличу її. Вона зупиняється і слухає мої слова про уроки, години, уроки-години; щоки її червоніють. Ні, ні, ні, не бійтеся!"
Майстерність Джойса-письменника не перестає дивувати, відкриваючи дедалі нові грані його таланту. Жанр "Джакомо Джойса" важко визначити. У творі немає ні початку, ні кінця. Це наче приватний записник або щоденник, або етюд, або новела. У будь-якому разі невизначеність жанру аж ніяк не псує твору, бо основна увага звернена на почування, порухи душі, на уста: "Серце стомилося, воно в тузі. Хресна путь любові? Тонкі чуттєві таємні вуста: темнокровні молюски..." Певні метаморфози відбуваються і з сюжетом твору Джойса. Він складається
3 кількох взаємопов'язаних психологічних ліній. Це і розвиток стосунків двох закоханих, це і процес внутрішнього становлення героя, це і осмислення духовної атмосфери історичної доби і місця в ній особистості, це і сплетіння різних епох, і краса італійських краєвидів, і ще багато різних епізодів, які роблять твір Джойса незабутнім: "У пелені сирого весняного ранку пливе слабкий запах: аніс, волога тирса, гарячий хлібний м'якуш: і коли я переходжу міст Сен-Мішель, синювато-сталева весняна вода холодить серце моє. Вона плескає та лащиться до острова, на якому живуть люди від часів кам'яного віку. Іржавий морок у величезному храмі з мерзенною ліпниною. Холодно, як того ранку: тому що було холодно. Там, на сходинках головного прицілу простерті у тихій молитві священнослужителі".
Усі ці дрібні сюжетні лінії, що розпалися як осколки великого свічада, насправді тісно поєднані між собою, бо не можна відірвати людину від історії, життя від культури, душу від епохи, як не можна одним порухом розірвати нитки, що з'єднують два серця, навіть якщо фізична розлука вже сталася. Роз'єднані, на перший погляд, сюжетні лінії новели насправді, на думку автора, мають точку перетину — людину та її свідомість. Ось тут і з'являється знаменитий термін Джойса — "потік свідомості", який передається через безсюжетні замальовки. Перед уявою читача проходять фрагменти, епізоди, миттєвості кохання, спалахи почуттів. Відсутня у творі Джойса і чітка характеристика героїв, опис їхньої зовнішності. Все передається через окремі деталі, натяки і недомовленості, що часом бувають красномовнішими, ніж довгі описи:
"Хто? Бліде обличчя в ореолі пахучих хутр. Рухи її сором'язливі і нервові. Вона дивиться в лорнет.
Так: вдих. Сміх. Злет вій".
Герої оповідання майже не говорять. Все передається через окремі деталі, порухи вій, уст, доторки рук. Кохання і почуття не потребують слів і пояснень. Бо такою вона, на думку автора, і є істинна любов — легкою, невловимою, ніжною і сповненою магічної таємниці.
Упродовж оповідання несмілива і трепетна закоханість героя змінюється. Джакомо відчуває силу свого духу, він ступив на "хресну путь любові": "У тумані старих звуків з'являється цяточка світла: ось-ось заговорить душа. Молодість проходить".
Оповідання обривається. Письменник замовкає, але продовжує говорити його душа, продовжують жити фрагменти, наче осколки свічада намагаються створити одну цілісну картину.