ВОРОНИ́Йа́, е́. Чорний із синюватим полиском (про масть
коня). Ведуть коня вороного, Розбиті копита… А на йому сіделечко Хустиною
вкрите Кінь чорної масті. Копитами вдарте, вороні, — У степу ми з
вами не одні (Воронько, Три покоління, Вороний, а, е.1) Вороной. Стояв кінь вороний у наряді. Мет. 98.2) Чорный. Посередині колодязь, а там вода аж ворона. Вороненький.ворони́й —1) (пестливе — вороне́нький) чорний із синюватим полиском
(про масть коня); також кінь такої масті (його ще називають воронце́м,
воронько́м); уживається як постійний народнопоетичний епітет до слова кінь.
Козак виїжджає; Лід ним коник вороненький Насилу ступає (Т. Шевченко); Ведуть
коня вороного, розбиті копита (Т. Шевченко); Купи собі, сину, коня
вороного, Постав у станочок, говори до нього (пісня); Копитами вдарте,
вороні, — У степу ми з вами не одні 2) во́рон-кінь = во́рон-ко́ник = во́рон-кониче́нько —
народнопоетичні назви вороного коня; у піснях і поезії назва часто
розчленовується. Ступай, коню, ступай, ворон, З гори кам’яної До тієї
дівчиноньки, Що чорнії брови (пісня); У ніженьках, на припоні,
Ворон-коник плаче ; Іде сходом козаченько, Лід ним
ворон-кониченько…