Прокіп зітхнув і, намотавши батога на руку, щоб не
згубить, обернувся до Олеся.— Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу.
Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так
тебе одрепають ще й плакать не дадуть.Подався вперед і, обдаючи Олеся
прілим духом давно не митої бороди, захарчав у саме вухо:—
Пойняв?Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, в село, де сніг
плете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті, й привітно
світяться вікна в хатках.Попереду білою стіною підвівся бір. Він уже не
гув і не шикав на коней.— Мовчить, — тихо сказав Олесь.— Снігом забило, —
пояснив Прокіп. — Вітер гілля не зрушить.Дома Олесь не став ждати, доки
дід з матір’ю скидають солому, швиденько роздягся і поліз на піч. Через
деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли.— Ото ж я й кажу, —
говорив дід, — неглемедза він у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть
його... Бо воно ж як деревце в пагоні...Потім дід увійшов до хати,
заглянув на піч.— Змерз, онучку? А ти ножки — на черінь, а зверху
кухваєчкою...Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив.Прокіп
підняв брови сторчака.— Он диви, чого це він розприндився?— Геть, не
займайте його, — сумно обізвалася мати з хатини. — Їжте вже.— А хіба я
що? — мимрив Прокіп. — А йому нічого такого й не казав...Він їв швидко,
винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в
бороду.Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав
матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма
гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята.
Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах.
Народжувався новий день.