Нещодавно я прочитала дуже цікавий роман "Сто років самоти" Габріеля Гарсіа Маркеса. Цей твір дуже цікаво читати,недаремно автору цього роману присуджено Нобелівську премію.Фантастика й реальність так тісно переплелися між собою,що важко й зрозуміти,чого в романі більше.Поряд із звичайним життям поселенців відбуваються неймовірні явища,наприклад суперсильний дощ чорез який настає мор худоби,хвороби,занедбані землі.Та й саме містечко,одного разу з*явившись потім все одно зникає.
Через увесь твір проходить якась невидима спіраль.Спіраль повторення,яка передається з покоління в покоління і не переривається до моменту,коли із світу зникне рід Буендіа приречений на самотність.Роман здається схожим на сон.На довгий сон,в яке поринуло ціле містечко.Для когось це кошмар,комусь сновидіння видадуться солодкими,а для роду Буендіа він став фатальним.Рід зник,як і зникає сон із першими ознаками пробудження.Цей роман дуже повчальний.Він закликає до того,що не потрібно пливти за течією,чекати що тобі піднесе доля,а треба боротися за своє щастя і перетворювати сіру буденність у щасливе життя.